Бути військовим — це безумовна самовідданість та готовність у будь-який момент ризикнути своїм здоров’ям та життям заради рідної землі. Одним із таких героїв, який поставив на кін власне здоров’я в ім’я демократичних цінностей та свобод, став Павло Пономаренко з позивним «Майстер».
Військовий родом з Чернігівщини. До війни працював будівельником. 24 лютого знаходячись у Києві дізнався, що його рідне селище оточили окупанти. Хотів одразу вступити до лав ЗСУ добровольцем, але його не взяли. Був мобілізований уже влітку 2023 року та призначений кулеметником до 33-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Як ви потрапили до війська?
Після деокупації Чернігівщини ми з друзями поїхали, як будівельники, до Чернігова відновлювати зруйновані будинки людей. Потім працював ще у Києві та Львові. Звідти вже був мобілізований до війська. Спочатку пройшов місяць базової військової підготовки. За тиждень до її закінчення, приїхав полковник з 33-ї окремої механізованої бригади. Так я потрапив до лав ЗСУ.
Чому вас призначили саме кулеметником?
Кулеметником зазвичай ніхто йти не хоче, бо вони — перша ціль для ворога. Але коли побачив бельгійський кулемет, він мені дуже сподобався і я подумав, що це моє. Зброя, від якої надалі залежить моє життя. У мене є одна особливість — на праве око я бачу значно гірше, ніж на ліве. Тому мені довелося вчитися стріляти лівою рукою, щоб більш прицільно вести вогонь на більшу дистанцію.
Ви маєте досвід бойових штурмів, поділіться, як це відбувається?
Уявіть, що всюди ворожі дрони, танки, міномети і це все безперестану стріляє по тобі. Штурм — це не зайшов на ворожі позиції і воюєш. Тебе завозять у посадку серед ночі, дають лопату і ти риєш бліндаж. Іноді доводилося навіть просто руками рити. У мене була куртка вітро- й вологозахисна і штани, дуже класні, дорогі. На цьому виході вони мені дуже допомогли. Так прикро було, коли побачив, що мені відрізали руку разом з рукавом тієї куртки.
Як ви отримали поранення?
26 жовтня 2023 року ми приїхали на позицію вночі, а зранку пішли на штурм. Зав’язався бій, я бачив тільки одного росіянина, який періодично виглядав та стріляв угору. Після четвертої гранати наш командир гукнув противнику здаватись, але той підняв голову і каже: «русскіє нє сдаются!» У мене приціл якраз був наведений і я вистрілив.
Пам’ятаю, я лежав в окопі та прикривав хлопців і, в якийсь момент, міна залетіла до мене. Відчув, як запекло в лівому боці. Побратим відтягнув мене одразу, наклав турнікет і ми зайняли укриття, яке викопали росіяни.
Ми сиділи чекали, бо були в оточенні, як раптом над головою щось сильно задзвеніло, пам'ятаю шум у вухах. Хтось потягнув мене за лямку бронежилета: “Мастєр, що з тобою? Ти гориш! Ні, ти димиш!”. З мого одягу скрізь сочився буро-червоний дим. “Здається хімія, відходь від мене”, — кажу побратиму.
Евакуації довелося чекати 23 години. Дорога, якою ми їхали, була вся замінована. Нам просто нереально пощастило залишитися живими!
Якими були ваші думки стосовно протезування у США?
Я дуже чекав на нього і сподівався, що отримаю найбільш функціональний протез, який може бути у моєму випадку — це найголовніше. Адже поки що я на службі в ЗСУ.
І хоч Павло втратив руку у боях з ворогом, але його історія не тільки про цю втрату, а й про силу духу та жагу до життя! Зараз військовий доводить це під час протезування та реабілітації, які він проходить у клініці MCOP у Вашингтоні. Це стало можливим завдяки об’єднаній підтримці наших партнерів та мецената Вадима Столара, за що ми їм щиро вдячні!
